Настоятель Олександр Дедюхін: про опіум для народу і московський патріархат

Отець-настоятель Олександр Дедюхін – один з найбільш (якщо не самий) відомих і популярних священиків Української Православної Церкви Київського Патріархату в інтернеті. На його сторінку в Фейсбуці підписані 10 тисяч чоловік, але кожен запис при цьому читають в середньому близько 15 тисяч, як каже нам статистика.

Отець Олександр, при цьому, людина сучасна та цікава. А найголовніше – з відмінним почуттям гумору, і не соромиться називати речі своїми іменами. “Я вже давно служу. Можу і стукнути. Ця сторінка – моя територія, так що не вчіть як треба писати.” – написано в описі до його сторінці. Такий підхід ламає стереотипи, що склалися про священнослужителів, з цього ми і почали свою розмову.

– Як воно, бути батьком-настоятелем, популярним в інтернеті?

– Тут все просто. Хочеш нести Слово Боже – треба, щоб тебе слухали. Чим більше ти популярний, тим більше людей тебе слухає. Але тут важливо не стільки, щоб слухали, скільки щоб ще й прислухалися. А у нас складно нести опіум для народу, якщо народ тебе не знає, – сміється батько Олександр, – Адже насправді, що важливо? Відкритість і доступність церкви для кожного. Я ж не просто пишу, що мені заманеться, а зводжу все до духовності, намагаюся допомогти людині відкрити для себе істину.

– Але ось такий нестандартний стиль спілкування – це усвідомлений вибір, або просто так вийшло?

– Момент зі стандартами, насправді, досить цікавий. У нас же як сприймають попа? Як анахронізм, який ходить, розмахуючи кадилом, і постійно “окає” в спілкуванні. А звідки це повелося? Ще з часів радянської влади, коли церква виконувала дві функції – агентурна мережа КДБ та дискредитація релігії і віри. Образ дурного, товстого і жадібного священика нав’язаний нам радянською пропагандою. У той час, як в усьому світі священики – це цілком сучасні люди, яки так само як і всі крокують в ногу з часом.

У плані ж того, як веду спілкування саме я – просто я така людина і намагаюся залишатися самим собою, не переслідуючи будь-які стандарти. Стандартизація – взагалі зло, адже всі люди різні і у кожного свій шлях, написаний йому Богом. І кожному, в результаті, потрібен свій священик – кому-то скромний і смиренний, кому-то – такий, як я. Головне, що кінцева мета одна – всім необхідно прийти до Бога.

– А чи багато прихожан звертаються саме до вас, завдяки вашій сторінці в Фейсбуці?

– Ну звичайно ж. Дивіться, кожен мій пост читають десятки тисяч людей. Зібрав би я таку кількість на проповідь в церкві? Та ніколи. А завдяки інтернету, я маю таку можливість. До мене в Полтаву приїжджають не тільки люди з усієї України, навіть з інших країн.

– А чи бувають спроби сповідатися через інтернет?

– Ну звичайно бувають. Але тут же треба правильно розуміти що таке сповідь, а що таке – духовна бесіда і різницю між ними. В кінці сповіді я повинен відпустити гріхи, я повинен фізично знаходиться поруч з тим, хто сповідується. Можливі, звичайно, варіанти, коли людина знаходиться десь дуже далеко, де навколо немає ні церкви, ні батюшки, а він відчуває гостру необхідність сповідатися прямо зараз – тоді це можна зробити, скажімо, по телефону … Але коли людина сидить у себе вдома в Дніпропетровську та просить мене сповідати його, то я звичайно ж пропоную йому відвідати для цього церкву. А дистанційно можу провести з ним духовну бесіду.

Зрозумійте, сенс – привести людину до церкви. Зробити так, щоб він причастився, привести його до Христа. І інтернет – це як один із способів, рупор для священика. Приблизна ситуація склалася свого часу на Заході у зв’язку з розвитком радіо – коли священики вели проповіді в радіо-ефірі. У нас цього не було, а ось в більшості країн світу це дуже добре допомагало. Так і інтернет – засіб, але не церква.

– Але ось в тих же Штатах є інтернет-церкви, наприклад, там це взагалі все розвинене …

– У них є концепція розвитку і бачення того, як це повинно бути. Відповідно, в цьому напрямку вони і рухаються. У нас такого поки що немає і близько. 2-3 священика, що ведуть активну діяльність в інтернеті, і на цьому все. А тут важливо, щоб на рівні керівництва всієї Української Православної Церкви було прийнято глобальне рішення – куди і як нам в цьому напрямку рухатися. Для цього необхідне розуміння цілей, для цього необхідні кошти, команда професіоналів. Але спочатку – воля керівництва.

– А у нас поки з патріархатами визначитися не можуть.

– Тут уже більше питання до іншого керівництва. Керівництва країни. Чому, наприклад, Московський патріархат має пріоритет перед іншими конфесіями? Ось недавно в Рівненській області виділили великий шматок заповідної землі під монастир Московського патріархату.

– Що ж тоді робити? Заборонити їх?

– Ні, що ви, боронь Боже. Забороняти – це взагалі погано. Треба для початку для самих себе усвідомити що таке взагалі Українська Православна Церква. Зібрати собор і створити Українську помісну церкву, яка об’єднує. А Московський патріархат – залишити його таким, яким він є, тільки прибрати з його назви слово “Український”. Нехай люди бачать, що це церква з країни-агресора і самі для себе роблять вибір куди їм звертатися. Але Українська церква повинна бути перш за все УКРАЇНСЬКОЮ і управлятися з Києва, а не виконувати вказівки з Москви.

– Хто може ініціювати таке?

– Президент. Можливо – депутати Верховної Ради зібрати ініціативну групу, підняти це питання і вирішити його. Це, насправді, дуже нескладно, для цього все є. Крім, поки що, бажання у влади.

– А чи не розколе це суспільство?

– Суспільство розколюють заборони і руйнування. Творення і об’єднання суспільство тільки згуртують. Розуміння того, що таке єдина Українська церква, призведе до розуміння того, що таке єдиний Український народ.

Чесно скажу, остання фраза виявилася настільки потужною, що на ній я вирішив зупинитися поки що в нашому спілкуванні з батьком Олександром, взявши з нього обіцянку про те, що це був не останній раз, адже співрозмовник він більш, ніж цікавий. А також про майбутні його публікації в нашому виданні, які, як ми сподіваємося, почнуться з вересня.

Віктор Сокуренко

Залишити відповідь